Ответ социологу Евгену Головахе

сб, 13/06/2015 - 21:14 | Товарищ Сержант

Напрасно настоящий украинский социолог Головаха, закончивший Московский университет им. Ломоносова, так тужится, виня во всем СССР и поминая римских патрициев. Ему-то, целому доктору философских наук, стыдно не знать про социальную инерцию.

Украинцы (как и любой другой народ) имеют типичные, характерные черты, которые естественным образом выплывают наружу при отсутствии каких-либо внешних воздействий. Воспроизводят мир, в котором им комфортно.

Вот был проклятый совок. Он понастроил театров, библиотек, филармоний, вузов и Академий наук (в структуре одной из них сын советских философов Головаха продолжил свое развитие), принуждая глубоко сельское общество качественно меняться.

Какое-то время качественно измененное общество пыталось воспроизводить себя в новых поколениях, заставляя детей поступать в университеты и получать дипломы, которые потом пылятся в шкафу.

Время шло, ценности насаждались иные. Учиться, много читать и быть культурным никто не просил. К деньгам и связанной с ними мечте о красивой жизни особо никого не пускали. Зачем делиться, или пуще того, строить театры и спорткомплексы, если можно украсть все самому?

Вместо людей, мечтающих о космосе и научных открытиях, буквально за какие-то считанные годы снова появились традиционные типы, сформированные веками.

Это "козаки" в виде беспредельщиков с оружием, не признающих никаких законов и никаких авторитетов, живущие войной и грабежом, но постоянно требующие зарплаты. Это "гречкосеи", чей кругозор ограничивается пределами "рідного краю", то есть, видимого до горизонта пространства.

Таких людей интересует их хата с краю, грядка с картоплей и невмешательство кого-либо в их маленький мир. Не платить налогов, ни в чем не участвовать, трамбовать кладовку салом и маринадами и интересно бухать с кумовьями по выходным под раскидистой яблоней. А любые возникающие проблемы решаются или по знакомству, или за небольшие, в общем, деньги.

И, наконец, это ясновельможные паны с казацкой старшиной, про которых, думаю, ничего объяснять не надо.

Конечно, есть какие-то думающие и неуемные люди наподобие Григория Сковороды, но их очень немного на общем фоне и "нормальные люди" их считают придурошными. Есть и энергичные профессионалы, умные и владеющие языками. Но они если уже не уехали, то собираются.

В крепком же хуторянском мире достаточно уметь немного писать, чтобы под одобрительный гогот побратимов можно было составить язвительное письмо Путину. Которое он никогда не прочитает.

Немного считать, чтобы не обманули при дележе и расчете. Обязательно видеть врагов во всех, кто пытается изменить природный ход жизни и отрицать все, что нельзя съесть или продать.

В ГАИ украинской столицы, например, большинство давным-давно составляют жители села со всеми соответствующими подходами к жизни. Они не протестуют против зарплаты, которой не хватает на питание даже одного человека. Они возят в Киев из дому еду, а на дорогах зарабатывают на остальное, считая это совершенно нормальным. Но граждане почему-то рассматривают их привычку к мздоимству как что-то странное и неправильное

В этом нет никакой издевки, точно так же, как и в утверждении "Вышиванка - це генетичний код українця". Точно так же, как в главной мысли, вынесенной в заголовок материала в одиозном "Тижні". Это все совершенно естественно. И теперь уж вряд ли найдутся какие-то чудаки, которые будут заставлять украинцев чему-то учиться и строить космические корабли.

Украина вступает в новый исторический этап: если на протяжении столетий власть над этой территорией и людьми интересовала всех соседей, то теперь это не интересует никого. Землю можно просто купить. В рабство в другие страны угонять никого не надо - граждане свободной страны продаются туда добровольно. Выходов к морю хватает. Вопросы торговых путей решены.

Патриотически настроенная часть общества стремительно обретает свою мечту о возвращении в славные времена казацкого прошлого. В аграрную страну без определенных границ, с кучей гетманов и с большими возможностями для молодых людей интересно провести время в компании разбитных гуляк. Удалых рыцарей, выезжающих время от времени пограбить молдаван, порезать черножопых и пощупать кошельки у проезжащих на рынок купчишек.

Завершим мы мыслю цитатой из товарища Гоголя, который описал особенности боевой подготовки украинской армии XXI века еще черти когда:

"...Остап и Андрий мало занимались военною школою. Сечь не любила затруднять себя военными упражнениями и терять время; юношество воспитывалось и образовывалось в ней одним опытом, в самом пылу битв, которые оттого были почти беспрерывны. Промежутки козаки почитали скучным занимать изучением какой-нибудь дисциплины, кроме разве стрельбы в цель да изредка конной скачки и гоньбы за зверем в степях и лугах; все прочее время отдавалось гульбе -- признаку широкого размета душевной воли".

Войдите на сайт для отправки комментариев

Вульгаризація українського суспільства має цілу низку причин. Рівень культурних орієнтацій так званої еліти, що транслюється на весь загал, є напрочуд низьким.
Не менш важливу роль у скочуванні соціуму на інтелектуальне дно відіграє факт, що нині його обличчя визначає покоління «справжніх радянських людей». До того ж українці й досі балансують поза межами будь-якої усталеної соціокультурної системи, що призводить до падіння відповідних базових установок. Про ці процеси Тиждень розмовляв із заступником директора Інституту соціології НАНУ, одним із провідних вітчизняних суспільствознавців, Євгеном Головахою.

ВІЛЬНИЙ & БІДНИЙ

Зараз ми опинилися в самому центрі інтелектуальної пустелі. Коли систематично відбувається винищування й залякування вільних людей, то найсумніший результат навіть не в тому, що в нації стає менше інтелектуального потенціалу, набагато гірше, що вбивають її дух. Парадокс, але я переконався, що суто інтелектуальна функція таки відроджується, мабуть, це пов’язано з тим, що на генетичному рівні людство усе одно здатне себе підтримувати. І справді, після багаторазових жахливих інтелектуальних геноцидів у СРСР, у країнах, що колись входили в цю державу, все одно народжується купа талановитих людей, але здебільшого в якійсь конкретній царині. На жаль, нині в Україні замість інтелектуалів на перших ролях спадкоємці інтелектуального геноциду. Вони не тупі, просто жодним чином не претендують на будь-яку свободу. Ці люди просто не розуміють, як це можна пручатися правилам гри, які нав’язує влада.

Хочеш стати вільним – готуйся бути бідним. Виникає запитання, як же ми в такому стані можемо виживати, адже більшість людей, як показує статистика, не здатна жити з постійним відчуттям власної ницості й неповноцінності, коли ти знаєш, що все неправильно, але береш у цьому участь. Річ у тому, що нинішня система справді вимагає низьких якостей та смаків і апелює до них. Однак вона не вимагає від кожного окремого громадянина їй служити. Це не сталінська система, де або ти прислужував, або тебе знищували. Нині тебе ніхто не примушуватиме. Понад те, тобі дадуть зайняти місце, яке відповідає твоїм моральним та культурним смакам. Щоправда, без шансів на матеріальне й кар’єрне зростання. Є чесні вчителі, які не беруть хабарів і живуть на свої дві тисячі гривень. Є лікарі, які лікують без передоплати й отримують ті ж таки гроші на межі фізичного виживання. А є ті, хто бере хабарі і спокійно існують. Ось така в нас химерна реальність, кожному своє.

Українське суспільство тільки на словах егалітарне (рівноправне. – Ред.), а насправді воно фактично неостанове. Процес створення феодальної псевдоаристократії відбувається в нас дуже активно останні 10 років. Хоча патриціїв у тому ж таки Давньому Римі не обирали, вітчизняні високопосадовці, які нібито займають свої посади не пожиттєво, попри те, дедалі більше нагадують родову аристократію. Хай за рівнем культурних смаків вони плебеї, але володіють усіма ресурсами й від їхньої волі залежить у цій державі все. І зверніть увагу: починаючи від президента і закінчуючи рівнем районного прокурора, вони починають передавати власні привілеї, статки, а головне – безкарність своїм дітям.

Нинішні можновладці – це дуже дрібні люди. Їхня філософія – це утилітаризм, до того ж у найбільш приземлених формах. Вони вважають, що від усього мають бути швидка вигода й користь. Мовляв, якщо їх прямих та близьких немає, то навіщо взагалі це треба? Хоча, варто зазначити, що не менш симптоматичною є загальносвітова тенденція до втрати впливу інтелектуалів, які тепер потрібні виключно як експертні спеціалісти у своїх вузьких галузях.

«Хліба і видовищ». Наші «патриції» абсолютно недотягують у своїх особистих якостях до римського оригіналу, але в сенсі дотримання головного принципу контролю за плебеями роблять усе як треба. До того ж свою роль відіграє сучасна «мозаїчна» культура, що вкорінює в людях поверховість. Мова насамперед про ТБ й інтернет, адже в 1991 році радянські люди дістали широкий арсенал раніше неможливих каналів інформації. Але звичка до покори відіграла свою роль, тому переважна більшість наших співвітчизників сприймають усе за поверховим принципом: що в очі кидається, те й правда. А на поверхні у вказаних ресурсах все-таки більше відвертого хламу, тоді як докопатися до глибшого, справді культурного шару, люди не вміють.

Українська еліта не розуміє, що в егалітарному суспільстві панівні класи відмовляються від демонстративного споживання. У нас, навпаки, можновладці дістають задоволення від підкреслення прірви у статках та статусі між ними й простими людьми. Згадайте лишень годинники наших депутатів, суддів чи прокурорів.

У моральних плебеїв – жодних запобіжників. Механізм суспільного зростання на Заході дуже складний. А в нас усе дуже просто: достатньо один раз потрапити в потрібне місце й сподобатися потрібній людині – і, хоч би яким ти був бездарним, лінивим і тупим, у разі, якщо ти абсолютно безпринципний і готовий виконувати все, що скаже господар, то місце під сонцем тобі забезпечене. Саме тому в нас угорі всієї суспільної ієрархії опиняються найжадібніші, найаморальніші та найпідліші люди. Так стається тому, що більш-менш інтелектуально вільні та чесні мають багато обмежень: тут не можна, бо втратиш сумління; там не можна, бо загубиш гідність, тощо.

Механізм соціальної інерції захопив Україну. Креативні соціальні механізми можливі лише за умови, що їх впроваджують такі самі особистості. Але звідки ж цей креатив візьметься в нинішніх радянських, по суті, людей, які просто відтворюють єдино можливий та відомий їм механізм – совковий? І це в умовах майже повної відсутності вільних інтелектуалів, які транслювали б інші цінності. Наше суспільство застрягло між індустріальним та постіндустріальним етапами. Ми маргінали, бо не знаємо що робити далі. Росія в боротьбі зі своєю такою самою маргінальністю пішла шляхом повної реставрації радянського соціуму. І через свої ЗМІ вона цю систему безкінечного відтворення фальшивого минулого транслює на Україну, що має дуже негативний вплив.

Практики дозвілля українців стали набагато пасивнішими. Та й узагалі майже за всіма показниками матеріального та духовного розвитку суспільства спостерігається негативна динаміка. Люди дедалі менше думають, хочуть, щоб їх розважали. Водночас помітно впало споживання високої культури: театри, музеї, концерти класичної музики. Зрозуміло, це пов’язане досить серйозно з матеріальним рівнем більшості громадян, але тенденція все-таки досить неприємна. Та найбільш моторошним в українському суспільстві є показник читання. Він просто лякає. Адже на перших місцях російські письменниці, що пишуть масові детективи, тобто, читацьку культуру повністю втрачено.

У СРСР пили від безвиході, а наше маргінальне суспільство спивається від невпевненості в завтрашньому дні. Показово й те, що набагато більше спиртного вживають у східних областях, де експеримент із виведення радянської людини просунувся далі, ніж у західних. Хоча для всіх без винятку регіонів України характерна ця втеча в алкоголь як спосіб подолати свій внутрішній дисбаланс.

Загальна превентивна недовіра – головна риса суспільних настроїв в Україні. Всі не довіряють всім: бандитській владі, лихим сусідам, корупціонерам-чиновникам, продажним лікарям тощо. Звичайний українець вважає всіх решту аморальними, себе – в жодному разі. Ця ситуація типова для суспільства на межі. Так само пошук винного дуже притаманний маргінальній психології. Саме тому українці так легко піддаються маніпуляційній схемі «погані – добрі». Тому наша країна не застрахована від авторитаризму.

Необхідна переорієнтація цілих прошарків суспільства на середній клас та мале підприємництво. Власне, свій найбільший шанс Україна втратила ще 20 років тому, коли на хвилі готовності більшості людей до великих змін можна й треба було запускати шокову терапію, як у Польщі. Однак тоді партійна номенклатура та радянського ґатунку інтелектуали не пішли на це. Та ми все одно до цього прийдемо.

Вийти з вульгаризаційного піке допоможуть зміна поколінь та нові технології. Що більше буде тих, хто не жив у радянському суспільстві й не знав його механізму, то швидше в нас відбуватимуться зміни. Так, на жаль, механізм ретрансляції цінностей між генераціями все одно діятиме, ці нові покоління зберігатимуть де в чому цинізм нинішньої епохи. І тут, до речі, утилітаризм має відіграти позитивну роль, адже юні циніки зрозуміють, що жити так, як у Європі, просто вигідніше й доцільніше. Дуже важливим для суспільного зламу має стати безвізовий режим із ЄС, який допоможе більшості населення України дістати досвід іншого життя й упорядкування соціуму.

http://tyzhden.ua/Society/75813